Шнеєрсон Менахем Мендл (1902, Миколаїв, Херсонська губернія, Російська імперія – 1994, Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, США), рабин, Сьомий Любавицький цадик, лідер течії хасидизму Хабад, нащадок засновника цієї течії Шнеура Залмана з Ляд. Його батько – праправнук Цемаха Цедека, раббі Леві Іцхак Шнеєрсон (1878 – 1944), рабин Катеринослава (Дніпропетровська) в 1907 – 1939 рр., був в 1939 р. звинувачений в антирадянській діяльності, висланий на п'ять років у Казахстан, помер в Алматі. Єврейську релігійну освіту Шнеєрсон здобув від батька. Завдяки своїй матері Ханні (1879–1965), дочці Меїра Шломо Яновського, рабина міста Миколаєва, Шнеєрсон здобув якісну світську освіту, вивчив російську і французьку мови, математику та інші дисципліни.

Після переїзду в 1924 р. Любавицького цадика Йосефа Іцхака Шнеєрсона (Шостого Любавицького Ребе) в Ленінград Менахем Мендл також переїхав туди і багато часу проводив у будинку ребе, де познайомився з його дочкою Хаєю Мушкою (1901 – 1988), з якою незабаром був заручений. У 1927 р. Менахем Мендл покинув Радянський Союз разом з сім'єю раббі Йосефа Іцхака  Шнеєрсона. У 1929 р. Менахем Мендл одружився з Хаєю Мушкою. Шнеєрсон вивчав математику, природні науки і філософію в університетах Берліна і Парижу (Сорбона), отримав диплом інженера-електрика. З 1941 р. жив в Нью-Йорку. Був інженером у військово-морському флоті США. Одночасно виконував численні доручення Любавицького цадика і був одним з його найближчих соратників. У 1944 р. ребе доручив йому очолити видавництво «Кехат», що публікувало основні хасидські праці, особливо літературу Хабаду. Написані Шнеєрсоном до цих книг вступи, коментарі і роз'яснення свідчать про його широку ерудицію в галузі хасидизму і Кабали. У 1946 р. Шнеєрсон очолив Мерказ ле-іньяней хінух (Центр освітніх справ), що опікувався створенням у всьому світі системи єшив, єврейських шкіл для хлопчиків і дівчат, де діти виховувалися б у дусі вчення Хабаду. Після смерті тестя (січень 1950 р.) Менахем Мендл очолив рух Хабад і став Любавицьким цадиком. Відтоді він присвятив себе розвитку філософії руху і вживав енергійні заходи з поширення єврейських знань. Саме за Менахема Мендла Шнеєрсона Любавицький рух вийшов за межі Європи, Америки і Ізраїлю і поширився на єврейські громади Північної Африки, Австралії та інших регіонів. Початок цьому було покладено в 1950- і рр. створенням мережі єврейських релігійних шкіл у Марокко і Тунісі. У 1952 р. за ініціативою Шнеєрсона була створена організація Це'ірей агуддат Хабад (Молодіжне об'єднання Хабаду), що стала найбільш активною. Видавництво «Кехат» публікувало книги, брошури, журнали для різних вікових груп івритом, ідиш, англійською, французькою, російською, арабською, німецькою і турецькою мовами. Шнеєрсон, якого в єврейському середовищі багато хто називав просто Ребе, щодня приймав безперервний потік відвідувачів, які шукали відповіді на релігійні, суспільно-політичні і особисті питання.

Шнеєрсон виявляв постійний інтерес до становища євреїв у Радянському Союзі, підтримуючи контакти з представниками  Хабаду в СРСР.

З 1967 р. Шнеєрсон закликав політичних діячів Ізраїлю не йти на жодні територіальні компроміси під час переговорів з арабами. При цьому він був, як правило, супротивником участі представників Хабаду в партійному житті Ізраїлю. Ставлення Шнеєрсона до єврейської держави було неоднозначним: він різко критикував спосіб життя в Ізраїлі, ізраїльську систему освіти і навіть визначав Ізраїль як частину галута.

Шнеєрсон – автор декількох тисяч праць з питань єврейської релігійної філософії, Кабали, Галахи; йому належать тлумачення до щотижневих розділів Тори і Талмуда.

Вплив Шнеєрсона вийшов далеко за межі Хабаду і ортодоксального єврейства. На початку 1990-х рр. значна частина послідовників Шнеєрсона вважала його Месією. Покинув цей світ 12 червня 1994 р. Похований на цвинтарі Монтефіоре в Квінсі, Нью-Йорк. Його могила стала місцем масового паломництва.

Йосеф Іцхак Шнеєрсон (1880 р., Любавичі, Оршанський повіт, Могильовська губернія, Російська імперія – 1950 р., Бруклін, Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, США), син ребе Шолома Дова Бера, Шостий цадик Любавицького хасидизму. Прийняв у 1920 р. керівництво общиною у важкі роки громадянської війни. Він був ініціатором боротьби за збереження єврейського способу життя під владою більшовиків. Організував і очолив нелегальну систему єврейської релігійної освіти в Радянській Росії, а потім і в Радянському Союзі. У 1921 р. за його вказівкою була створена єшива «Томхей тмімім» у Варшаві. У 1922 р. раббі Йосеф Іцхак очолив утворений за його ініціативи напівлегальний Комітет рабинів. У 1924 р. він домовився з представниками Джойнту в СРСР про надання ними фінансової допомоги на розвиток єврейської культури і релігійної освіти. Того ж року оселився в Ленінграді (Санкт-Петербурзі). Вже в 1925 р. за його ініціативи в місті Невелі Ленінградської області була відкрита єшива для підготовки рабинів і шохетів.

Під керівництвом Шостого ребе з початку 1920-х рр. Хабад організував у Москві, Ленінграді, Мінську, Вітебську, Невелі вечірні єшиви «Тіф’єрет бахурім» («Слава, хлопці»), в яких навчалися молоді люди, в основному студенти вищих навчальних закладів. Завдяки Йосефу Іцхаку Хабад став в Радянському Союзі ядром єврейського духовного відродження, релігійного опору войовничому атеїзму й асиміляції. У червні 1927 р. влада заарештувала раббі Йосефа Іцхака, він був засуджений до страти, але під тиском міжнародної громадськості вирок було замінено спочатку засланням у Кострому на три роки, а потім – виселенням з Радянського Союзу разом з сім’єю і шістьма учнями (серед них – майбутній Сьомий цадик Менахем Мендл Шнеєрсон). Дні, коли скасували смертний вирок, відзначаються хасидами Хабаду як святкові.

У 1927–1934 рр. раббі Йосеф Іцхак жив у Ризі і організував там новий центр Хабаду. Так почалася його діяльність зі створення хабадських центрів у всьому світі. У 1934–1940 рр. він мешкав у Польщі, де заснував ряд хабадських талмуд-тора і єшив. Після початку Другої світової війни, в 1940 р., зумів переїхати до США, жив у Брукліні. Його вклад у відродження ортодоксального юдаїзму в США важко переоцінити: раббі Йосеф Іцхак створив мережу єврейської релігійної освіти «Мерказ ле-іньяней хінух» («Центр освітніх справ»), заснував декілька періодичних видань для дорослих і дітей, книжкове видавництво «Кехат» («Відкриття»), що стало найбільшим у світі видавництвом єврейської релігійної літератури. Він також продовжував керувати діяльністю Хабаду в Радянському Союзі. Під його керівництвом Хабад перетворився на широкий громадський релігійно-просвітницький рух. За його ініціативи в 1949 р. в Ізраїлі було засновано поселення Кфар-Хабад. Йосеф Іцхак написав багато книг з філософії хасидизму (у тому числі велику кількість проповідей і повчань) і історії Хабаду; у перекладі російською мовою вийшли його «Мемуари Любавицького ребе» (видано 1974 р.) і «Записки про арешт» (видано 1980 р.).

Йосеф Іцхак Шнеєрсон покинув цей світ 28 січня 1950 р. Похований на цвинтарі Монтефіоре в Квінсі, Нью-Йорк.

Шолом Дов Бер Шнеєрсон (Рашаб; 1860 р., Любавичі, Оршанський повіт, Могильовська губернія, Російська імперія – 1920 р., Ростов-на-Дону, РРФСР), син раббі Шмуеля і ребецн Рівки, П’ятий цадик Любавицької гілки. У віці 12-ти років Шолом Дов Бер почав транскрибувати бесіди з хасидської філософії Хабаду, які проводив його батько – завдання, зазвичай призначене для старійшин. У віці 15-ти років він одружився з ребецн Штерне Соре. Цей шлюб був влаштований його дідом, Менахемом Мендлем Шнеєрсоном. Через одинадцять років по смерті батька Шолом Дов Бер очолив рух Хабаду. Він присвятив себе майбутньому єврейської нації, займаючись освітою на всіх рівнях. Одним з найважливіших його досягнень було створення в 1897 р. в Любавичах хасидської єшиви «Томхей тмімім» («Підтримка непорочних»), що започаткувала організовану і ефективну релігійну освіту хасидів руху Хабаду. Сьогодні шкільна система «Томхей тмімім» є найбільшою мережею єврейських шкіл з філіями в десятках країн на шести континентах.

У 1905 р. під час російсько-японської війни Шолом Дов Бер організував постачання мацою євреїв – солдат російської армії на Далекому Сході. Хоча раббі Шалом Дов Бер засуджував сіонізм, він активно брав участь у житті ішува Ерец-Ісраель. Так, в 1912 р. він заснував в Хевроні єшиву «Торат Емет» («Істина Тори»). У 1916 р. П’ятий цадик відправив своїх представників у Грузію для розвитку системи релігійної освіти серед грузинських євреїв (в основному в Західній Грузії). Він був першим хасидським цадиком, який почав поширювати хасидизм серед неашкеназійських євреїв. Прославлений своїм феноменальним розумом і аналітичним підходом до філософії Хабаду, за 38 років свого керівництва рабин Шолом Дов Бер підготував і провів близько 2 000 хасидських бесід, але жодна з них не була опублікована за його життя. Син П’ятого цадика, рабин Йосеф Іцхак Шнеєрсон, Шостий Любавицький ребе, і рабин Менахем Мендл Шнеєрсон, Сьомий Любавицький ребе, працювали над публікацією бесід. Шолом Дов Бер є автором численних праць, присвячених хасидизму, в основному тісно пов’язаних з його педагогічною діяльністю. У 1915 р. під час наступу німецької армії був змушений покинути Любавичи і оселитися в Ростові-на -Дону, де і помер у 1920 р. Попри це, назва «Любавицькі хасиди» збереглася за його прибічниками, а після 1926 р. – за усіма послідовниками Хабаду.

Четвертим цадиком Любавицької гілки Хабада був ребе Шмуель Шнеєрсон (ребе Моараш; 1834 р., Любавичі, Оршанський повіт, Могильовська губернія, Російська імперія – 1882 р., Любавичі, Оршанський повіт, Могильовська губернія, Російська імперія), молодший син Менахема Мендла бен Шалома Шахна (Цемаха Цедека) і його дружини Хаї Мушки Шнеєрсон, дочки Другого Любавицького ребе Дов Бера. Він продовжив боротьбу батька проти намірів влади змінити традиційний спосіб життя євреїв і сприяв поліпшенню духовного і матеріального становища хасидів. У 1855 р. 21-річний Шмуель, за дорученням батька, взяв участь у конференції,  скликаній урядом Російської імперії, для обговорення проблем, пов’язаних з публікацією підручників німецькою мовою для навчання єврейських дітей. Незважаючи на юний вік, рабин Шмуель брав активну участь у громадському житті євреїв, багато подорожував і зустрічався з важливими єврейськими лідерами.

Після смерті Цемаха Цедека (1866 р.) рабі Шмуель був обраний його наступником як глава Хабаду (1866−1882). Його лідерство співпало з одним із найбурхливіших періодів антисемітизму в російській історії (хвиля погромів початку 1880-х рр.). Він усвідомлював свою відповідальність і був одним з провідних борців за виживання та захист євреїв. У 1869 р. раббі Шмуель організував постійну раду лідерів петербурзької єврейської общини. Завдання ради полягало в тому, аби бути добре поінформованими з усіх питань щодо єврейського народу, і постійно стежити, аби не порушувалися його інтереси і права. Раббі Шмуель продовжував дотримуватися політики свого батька Менахема Мендла Шнеєрсона щодо руху Гаскали і урядової реформи єврейської освіти, вважаючи, що вони небезпечні для традиційного виховання. За час лідерства Четвертого Ребе чисельність прибічників Хабаду зросла, а його діяльність набула європейського масштабу. Це відповідало потребам євреїв, які чимдалі активніше емігрували з Російської імперії до країн Західної Європи, Північної Америки, в Ерец-Ісраель.

У 1880 р. раббі Шмуель був підданий домашньому арешту. Автор праць з філософії хасидизму, у тому числі «Ліккутей Тора» («З Тори», видано 1884 р.), «Ліккутей Торат Шмуель» («Зі вчення Шмуеля», видано 1945 р.). Четвертий цадик відомий своїми афоризмами, деякі з них були записані його онуком, Шостим Любавицьким ребе Йосифом Іцхаком Шнеєрсоном. Упродовж усього свого життя раббі Шмуель потерпав від багатьох хвороб і помер у віці 48-ми років.

Третім цадиком Хабада, наступником Дов Бера, став його зять раббі Менахем Мендл бен Шалом Шахна (Цемах Цедек – Паросток благочестя; 1789 р., містечко Ліозно, Оршанський повіт, Могильовська губернія, Російська імперія – 1866 р., Любавичі, Оршанський повіт, Могильовська губернія, Російська імперія). Він був онуком рабі Шнеура Залмана (сином його дочки Двори Леі, яка померла в 1792 р.). Він рано осиротів (батько помер в 1800 р.), виховувався у будинку діда, який одразу звернув увагу на надзвичайні здібності онука і бачив у ньому майбутнього цадика.

У 1803 р. Менахем Мендл одружився з дочкою дядька – Хаєю Мушкою (померла в 1861 р.). Талмудичну і кабалістичну освіту раббі Менахем Мендл отримав під безпосереднім керівництвом діда. У ранній юності став писати хасидські твори, серед них «Шореш міцват ха-тфілла» («Джерело заповіді про молитву») – праця, що входить до числа головних теологічних творів Хабаду. Після смерті діда він тимчасово покинув двір цадика і цілком присвятив себе вивченню талмудичної літератури, а також математики й астрономії. Навіть коли він очолив любавицьких хасидів, на відміну від деяких цадиків, жив надзвичайно скромно і поводився швидше, як рабин общини. Він багато зробив для поліпшення економічного стану хасидів, а також для зміцнення Хабаду. Завдяки Менахему Мендлу відбулося примирення із Старосельським цадиком, після смерті наступника якого, рабі Хаїма Рафаїла Горовиця, велика частина прибічників старосельських цадиків стала Любавицькими хасидами.

Менахем Мендл наприкінці 1820-х рр. зумів припинити взаємні нападки хасидів та мітнагдім і врегулювати ряд розбіжностей. Він виступав проти насильницького рекрутування в російську армію єврейських дітей (у кантоністи), що активно практикувалося за Миколи І. Менахем Мендл сприяв поширенню вивчення Талмуду в хасидському середовищі і був одним з найвидатніших галахічних авторитетів свого покоління. Він активно опирався проведенню запропонованої урядом реформи єврейської освіти і не схвалював діяльність прибічників Гаскали, вважаючи, що державні єврейські школи можуть бути шкідливими для традиційного єврейського виховання.

У 1855 р. раббі Менахем Мендл за неправдивим доносом був підданий домашньому арешту. Ребе Цемах Цедек покинув цей світ 13 Ніссана 5626 р. (1866 р.), похований в Любавичах. У 1856 р. під час пожежі згоріла більшість рукописів його творів. Праці, що збереглися, опубліковані після його смерті, користуються широкою популярністю і визнані класичними в галузі галахічної літератури. Найвідоміші з них «Цемах цедек» («Паросток благочестя», видано 1870–1884) – збірки респонсів, рішень і талмудичних новел (за назвою цієї праці він відомий як Цемах Цедек) і «Ор Ха-Тора» («Світло Тори», видано 1913 р.) – присвячений філософії хасидизму.

Другий цадик – рабин Дов Бер з Любавичів (Мітл ребе – Середній ребе; 1773 р., містечко Ляди, Могильовська губернія, Російська імперія – 1827 р., Ніжин, Чернігівська губернія, Російська імперія) – старший син рабина Шнеура Залмана. Талмудичну й кабалістичну освіту Дов Бер отримав під керівництвом батька разом з його улюбленим учнем рабином Ахароном ха-Леві Горовцем (Гурвичем, 1765–1828), що згодом став Старосельським цадиком і суперником Дов Бера.

Дов Бер, як і його батько, підтримував імператора Олександра I в його боротьбі проти Наполеона I, але коли французька армія перетнула кордон Російської імперії (1812 р.), він із батьком і усією родиною змушений був рятуватися втечею. У 1813 р. раббі Дов Бер очолив більшу частину послідовників Шнеура Залмана (меншість визнала авторитет Старосельського цадика).

Оскільки Ляди були розорені війною, Дов Бер зробив своєю резиденцією містечко Любавичі (Могильовської губернії), яке перетворилося на центр Хабаду, а послідовників цадика стали називати Любавицькими хасидами.

Дов Бер написав велику кількість творів, переважно кабалістичної спрямованості, що містять судження про містичну суть молитов і заповідей. Найвідоміша з його робіт – «Кунтрес ха-хітпа’алут» («Трактат про екстаз», видано 1876 р.) є систематичним викладом вчення Хабаду. Дов Бер опікувався поліпшенням економічного стану російського єврейства і рекомендував своїм хасидам займатися ремеслами і сільськогосподарською працею. Так він сприяв створенню єврейських сільськогосподарських колоній в Херсонській губернії. Дов Бер переконав своїх прибічників в Ерец-Ісраель оселитися в Хевроні (1820 р.), де була створена хасидська община. У 1826 р. за доносом своїх супротивників він був заарештований і перебував у в’язниці Вітебська, звинувачений в антиурядовій діяльності. Через декілька тижнів його звільнили до закінчення розгляду справи. Відтоді, цей день (10 кислева – наступний, після його дня народження) відзначається Любавицькими хасидами як свято. За рік, у 1827 р. Дов Бер залишив цей світ. Син Дов Бера, Менахем Нахум, був керівником хасидської общини в Ніжині.

Шнеур Залман з Ляд (Алтер ребе – Старий ребе; 1745 р., містечко Ліозно, Річ Посполита – 1812 р., село Піни, Слобідсько-Українська губернія; похований в місті Гадяч, Полтавська губернія, Російська імперія), рабин, засновник напряму Хабад в хасидизмі.

Народився в сім’ї рабина Баруха Познера. Шнеур Залман рано виявив здібності до знань, тому місцевий рабин в протоколі общини назвав хлопчика «дивовижним ученим». Після одруження в 1760 р. Шнеур Залман присвятив себе вивченню Талмуду і постталмудичної літератури, а також почав вивчати Кабалу. У 1765 р. він пішов вчитися благочестю у глави хасидського руху Дов Бера з Межиріч (маггіда). Той, високо оцінюючи здібності молодого учня, доручив йому написати новий «Шулхан арух» («Накритий стіл», видано 1565 р.), який називається «Шулхан арух ха-рав» (видано 1814 р.).

У 1782 р. раббі Шнеур Залман повернувся в містечко Ліозно, де став маггідом. У 1788 р. його оголосили главою хасидів Білорусі. Систематизований виклад своєї концепції хасидизму Шнеур Залман дав у праці «Ліккутей амарім» («Збірник висловів»), відоміший, як «Танія» («Вчення», 1796 р.). Цей твір став найважливішою книгою хасидів Хабаду, їх «письмовою Торою».

Надзвичайна енергія, величезний організаторський талант і особиста харизма сприяли винятковому впливу Шнеура Залмана на хасидів. З цього часу головна увага супротивників хасидизму (мітнагдім) була спрямована на діяльність Шнеура Залмана. Восени 1798 р. за доносом він був заарештований. Шнеура Залмана звинуватили у створенні шкідливої секти і поширенні небажаних релігійних ідей. Його відповіді в Таємній канцелярії переконали уряд, що діяльність рабина не є злочинною, і 19 Кислева він був звільнений з-під варти. Але супротивники ребе не відступили, і його знову було заарештовано в листопаді 1800 р. за доносом. Шнеура Залмана цього разу звинуватили в «сприянні турецькому султанові» (так донощик намагався представити владі грошову допомогу, яку надсилали щорічно хасидам, що оселилися в Ерец-Ісраель). У 1801 р. Шнеур Залман був звільнений і переїхав у містечко Ляди Могильовської губернії.

Ребе був одним з тих хасидських лідерів, які закликали своїх прибічників допомагати російським військам у війні з Францією. У 1812 р. Шнеур Залман із сім’єю приєднався до обозу російської армії, що відступала. Дорогою він помер.

Разом з працями «Танія» і «Шулхан арух харав» популярності набули його філософські коментарі до П’ятикнижжя «Тора ор», («Тора – світло», видано 1862 р.) і «Ліккутей Тора» («Обрані коментарі до Тори», 1848 р.), а також молитовник «Техіллат ха-Шем» («Вихваляння Всевишнього», 1803 р.). Шнеур Залман став засновником династії цадиків і рабинів з родини Шнеєрсон.